9 листопада – День української писемності та мови
МОВА ВХОДИТЬ У ДУШУ
З ДИТИНСТВА
(роздуми про долю українського слова)
Мова – то не тільки засіб спілкування, а голос Землі і Космосу, ритм колиски, з якої починається шлях людини у світ, це пам’ять і поклик предків, закодований у слові,пісня матері для немовляти і батьківська настанова для сина. Це й пісня закоханих, і плач осиротілих, щебет солов’я і каркання ворони. Це і критерій справжності людини, і її голос у Всесвіті. Тарас Шевченко мав досить підстав твердити,що мова – від Бога. А згадаймо десять найголовніших заповідей свідомого громадянина, визначені лицарем українства Іваном Огієнком: ”Мова – то серце народу : гине мова – гине і народ. Хто цурається своєї рідної мови, той у саме серце ранить свій народ… Народ, що не створив собі соборної літературної мови ,не може зватися свідомою нацією… Стан розвою літературної мови – то ступінь культури розвою народу. ”Тож говорити про мову – це розмірковувати про універсальну єдність минулого, сучасного і майбутнього, здійснену завдяки мові.
Людина не може ні пізнати себе, ні сформуватися, ні реалізуватися без мови. Як і без батьківщини. Це добре розумів Т.Шевченко: без мови, наголошував він, ”…погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі .” Отож без української мови не залишиться на землі нашого з вами знаку.
Пригадаймо Шевченкові слова : “…що ми ? Чиї сини ? Яких батьків ?’’. Невже ми народ, який не пам’ятає себе? Чому ми часом сміялися з тих народів, що вивчають походження свого роду вглиб тисячі років ? Бо самі не знали навіть своїх діда та бабу. А не знаючи минулого, не можна усвідомити себе, зрозуміти перспективи майбутнього. У Шевченка був і інший аспект національного: ’’Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? На що живемо? Чого бажаєм? ’’Людина, яка не знає історії, її уроків, не може зробити свідомий життєвий вибір.
Мова – це універсальний чинник пам’яті: матері – батька, природи, історії,життя державного і суспільного. І разом з тим – осмислення того, що є. Ось чому мова несе в собі все, що дають історія, природа, рід, нація.
Усе з часом минає. Зникають могутні фортеці і будівлі, та людина спроможна створити нові матеріальні цінності . Але не мову. Ось як казав видатний український педагог Костянтин Ушинський: “навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу, вимер і народ”.
Наукою доведено: майбутня людина формується в основному до семи років. Саме тоді закладаються і основи духовності. Якщо в цей час дитина не чула рідної мови, то потім хоч і зможе її вивчити, але ніколи не вбере у свою душу, не наснажиться нею.
Князь Володимир Мономах навчав дітей: що знаєте, не забувайте, чого не знаєте, вивчайте, особливо мову, адже мій батько, сидячи на престолі в Києві опанував 5 мов і за це мав шану сусідів. Традиція київсько-руських князів знати і свою, і чужі мови перейшла і в козацьку добу, і в пізніші часи: по 6 мов знали гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, десять – Пилип Орлик, багатьма мовами володіли Михайло Грушевський та Іван Огієнко, понад сто мов знав академік Агатангел Кримський. Сьогодні питання стоїть так: або ми повернемося до своїх джерел, або виростемо бур’яном.
І скаржитися уже немає на кого – Україна незалежна держава. Залишається тільки повторити слова Шевченка:
ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той , і ті слова
Ідуть між люди.
В.І.Павлік,
учитель української мови та літератури